…Де списи смерек пронизують небо,
Таке низьке й похмуре таке,
В той час, як зима змінює осінь,
Та снігом приходить в повітря гірське…
Саваном вкриває килими моху,
Що стеляться долу поодиноких стежок,
Котрі чорніють сплетінням драконів…
Йде Чорнотроп…
Я задихаюся чистим повітрям,
Морозним, крижаним…
Мій розум падає в темну Безодню
Й реальність впадає за ним.
Душа б’ється птахом, рветься на волю…
Лети!
Бажання спинити ту мить, завмерти…
Та серед того сонму залишитись назавжди.
Скитаючись в краї тім без надії
Віру знайти, що теплом живить тіло…
Під небом похмурим кров крижаніє
У жилах… Лише Безодня чорніла…
— Я пам’ятаю, хвалився ти вірою…
Чи маєш ще її?